Поют под утро петухи,
И я, оглохший от тоски,
Свой ковыляю путь.
Мне утро что-то говорит,
Но я, ослепший от обид,
Вновь упускаю суть.
Не попадаю я в струю,
И невпопад я говорю,
С утра не мил мне день.
Вот так вся жизнь моя течет,
То, ошалевши от забот,
То, догоняя тень.
Не попадет в иголку нить,
Кто объяснит, как надо жить?
И как найти свой путь?
Несовпадений полон свет,
Чего хочу, того мне нет.
И что-то давит грудь.
Но даже если иногда
Звучит победная труба,
Она звучит не мне.
И если в руки, что плывет,
В момент последний ускользнет
К тебе.
Я ничего не смог достичь,
Не смог и денег накопить,
Ни счастья обрести.
И годы, что осталось жить,
Мне, видно, ношу ту носить
Судьбы.
Я вечный странник на земле,
Все не найду никак я, где
Мне голову склонить.
Не свить уютного гнезда,
Нору себе не отыскать,
Как жить?
Зачем наказан я? За что?
И не поможет мне никто.
Пристрастен суд небес.
Наверно, это все же я
Не поддержал тогда Тебя,
Несущего Свой крест.
Доколь меж небом и землей
С больною лысой головой
Брести?
Когда, когда же для меня
Твоя раскроется рука? -
Скажи.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
***
Унынье - грех, смотри вперёд без страха,
Ведь жизнь - родник, а не топор и плаха.
Кто верит в жизнь и пьёт из родника,
Венчает жизнь и ныне, и в века.
А кто не верит, кому жизнь в укор -
Плетётся к плахе, прямо под топор.
Сашка, заканчивай мирихлюндию... не всё так плохо.
Моя молитва - Левицька Галина Цей вірш був написаний за кілька годин до народження мого найменшого сина Михайла. В 13 год. мені робили “кесаревий розтин”, бо сама я його народити не могла. Чоловікові лікар сказав, що не гарантує ні моє життя, ні життя дитини. Я про це не знала, але відчувала, що проходжу по грані. Молилася за життя дитини. Просила у Бога, навіть якщо мені не судилося жити, щоб Він дав мені знати, що мій синочок живий!
Під час операції я враз відчула себе. Це було дивне відчуття: тіла не було, спробувала ворухнути руками — рук немає; спробувала ворухнути ногами —ніг немає; спробувала відкрити очі — лиш миттєвий зблиск світла. Але я була!!! І ні болі, ні страху. Лиш спокій… Потім почула голоси:
-Хто там в неї? (Голос професора Григоренка)
-Хлопчик, хороший, здоровий!
-Скільки в неї вдома?
- Шестеро…
-Це сьомий. Восьмого не буде…
Я не могла в ту мить задуматись над почутим, бо відчула, що кудись відпливаю… Але в серці була вдячність Богові за почуту вісточку про сина…
Я дякую Богові за його милість і любов. Він подарував моєму синові життя! Він зберіг і моє життя,давши мудрість лікарям під час операції: коли почалася дуже сильна кровотеча при розтині матки, професор прийняв рішення зробити ампутацію частини матки. І кровотечу вдалося зупинити.
Це було сім років тому. Михайлик в цьому році закінчив 1-й клас.
